Національна культура й націоналізм

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ [UA]| ИСТОРИЯ УКРАИНЫ [RU
БИОГРАФИИ




COUNT





 

Національна культура й націоналізм

У публіцистиці й науково-популярній літературі нерідко неправомірно ототожнюються поняття етнічної й національної культур. Однак, джерело етнічного зв'язку людей – спільність генетичних характеристик і природних умов буття, що приводять до диференціації даної первинної групи від іншої. Нації – більше складне й пізніше утворення. Якщо етноси існували протягом всієї світової історії, то нації формуються вже в період Нового й навіть Новітнього часу. 

Хоча нації по праву вважається одним з найважливіших політичних, господарських і культурних феноменів Х1Х и ХХ в., визначення її сутності й розуміння природи націоналізму виявилося складним теоретичним завданням. Після того як у середині ХIХ - початку ХХ вв. націоналізм багато в чому сформував вигляд Західної Європи й структуру міждержавних відносин, його хвиля “накрила” в 50 - 70-х рр. “третій мир”, а в заключне десятиліття ХХ в. привела до дезінтеграції системи соціалізму й провідної країни цієї системи - Радянський Союз. Живучість, впливовість і широта поширення націоналізму наприкінці ХХ в. виявилася несподіваної для дослідників, що привело до висування нових різних підходів у його аналізі. Хоча особлива увага приділяється звичайно вивченню впливу націоналізму на політичний вигляд націй, на міждержавні відносини й на економічний розвиток, широко визнано, що у всіх цих аспектах істотну роль грають і культурних факторів.

Три підходи до соціокультурних аспектів націоналізму

У розгляді соціокультурних аспектів націоналізму виділяється три основних підходи. 

Відповідно до формалістичної концепції національна спільність виникає через самоствердження народу, що володіє специфічними подібними характеристиками в мові, віруваннях, поданнях, історичному досвіді, поводженні й т.п. Культурне обґрунтування націоналізму незмінно доповнюється твердженням державної спільності. 

 Такого роду концепції найчастіше створюються як опис і перерахування тих або інших рис даного народу - незмінно позитивних – в ідеологічних побудовах, які имманентно йому властиві й відрізняють його від інших народів. 

При більше уважному розгляді з'ясувалося, що кожна з характеристик, що вважається властивих даних націй у цілому й отличающей її від інших, лише дуже умовно виконує таку роль. Так, існують помітні діалектичні розходження навіть у літературній арабській мові (іракський, єгипетський, єменський і т.д.), не говорячи вже про том. що розмовні мови значно відрізняються друг від друга. Далеко не всі араби є мусульманами, а відповідно багато мусульманських народів не мають ніякого відношення до арабів. Історична спадщина різних арабських країн дуже відрізняється друг від друга. Все це разом узяте свідчить про умовність терміна “арабські нації”, що дало підстави говорити про “страновом” або “державний” націоналізмі серед арабів, так само як і інших народах (єгипетський, сірійський, йорданський, суданський, алжирський і т.д.). 

Проте, на рівні суспільної свідомості, що популяризує вираження, як у політичної, так і в художній культурі, досить сильно звучать твердження загальноарабської єдності. Це проявляється здебільшого в тих ситуаціях, коли виникає протиставлення “арабського миру” іншому миру або якій-небудь його частині. Так відбувається, наприклад, у відносинах арабських країн із Заходом або Ізраїлем, хоча й тут виникають всілякі ситуації. 

Не виправдується й положення, досить популярне в націоналістичних ідеологіях, що нації формується на основі “загального характеру”, менталітету, історичного досвіду й т.д. Як ми знаємо, культура всякого складного суспільства полиморфна, і в тому самому народі можна знайти всілякі прояви. Тяжіння до загальних подань і підтримка єдності - продукт особливих умов і обставин, що ставляться до тому досить пізньому періоду світової історії, коли й формуються нації. 

Релятивістські концепції припускають, що ідентичність етносу або нації формується завжди стосовно деякого зовнішнього фактора: відчуття погрози з боку якоїсь етнічної групи в конкуренції за доступ до ресурсів, за владу, за територію. Видні дослідники-соціологи відкидають культурологічну концепцію этничности або нації як міф. Як вони думають, культурні характеристики - не стільки об'єктивні фактори, скільки конструкції, що стимулюють почуття ідентичності  які поєднують дану групу й легитимизирующие її вимоги. Таким чином, ідентичність детермінована інтересом даної спільності, цей засіб або стратегія в боротьбі за соціально значимі ресурси й привілеї. За допомогою цієї стратегії досягається консолідація раніше аморфної спільності, виробляється її мобілізація па досягнення загальних цілей - або ж цілей, видаваних за загальні. Природно, що такі вимоги формуються в опозиції стосовно інонаціональної групи населення, або що займає пануюче положення, або виявляється в чисельних меншостях. 

Зогласно релятивістському підходу, нації виникає й формується, насамперед, як продукт самосвідомості й волі до єдності, а риси культурної спільності й специфічності створюються в процесі налагодження національного співробітництва й взаємодії. Тому культурні характеристики можуть виникати або втрачатися, підсилюватися або послаблятися залежно від ступеня налагодження внутрішніх зв'язків і від ситуації взаємодії нації із зовнішнім миром. Воля до твердження національної єдності спрямована не тільки на изживание внутрішніх конфліктів і локальних обмежень, але насамперед на зміцнення могутності нації перед особою її сусідів і світових суперників. Тому природним супутником націоналізму є війна

Також і держава трактується прихильниками релятивістської концепції як, насамперед інститут, що затверджує сукупну волю даних націй і представляющий її інтересів у відносинах з іншими народами. 

Однак релятивістський підхід ще не дає можливості об'єктивного соціологічного виявлення змісту процесів національної консолідації. Що позитивного містить у собі націоналізм, настільки очевидним образом нарушающий інтереси інших національних груп? Чому культурно-ідеологічні фактори грають настільки більшу роль у твердженні національної консолідації? Більше змістовні відповіді на ці питання дає культурно-комунікативний підхід. 

Культурно-комунікативний підхід до націоналізму заснований на виявленні значення факторів комунікаційної єдності, що виникає в суспільстві в ході інтенсивного господарського розвитку, супроводжуваного ростом міст, розвитком утворення, ростом грамотності, поширення друкарства й періодичних видань. Саме посилення інтенсивності комунікацій приводить  до формування загальної національної мови, розповсюджуваного як художньою  літературою, так і періодикою, школами й академіями, словниками й енциклопедіями. Це сприяє подоланню різнорідності населення, подоланню внутрішніх границь, розходжень між хазяйновито специфічними регіонами, корінним і стороннім населенням.  Навпроти, виникає загальний ринок і загальна держава, а виходить, і постійне спілкування, загальна зацікавленість у друг другу. Для цього й потрібно розширення утворення й загальна мова, досить різноманітний по словнику й засобам вираження, але разом з тим єдиний для всього народу. Мова й стає найважливішим засобом, як диференціації культури, так і її національної інтеграції. Так, у Франції протягом декількох століть центральний уряд вживав енергійних заходів для твердження єдиної мови на основі паризького діалекту й придушення всіх інших діалектів.  Ще кардинал Ришелье в середині ХVII в. заснував Французьку академію, поставивши їй як головний обов'язок турботу про “здоров'я французької мови, цементу єдності нації”. Під час французької революції й при Наполеоні були розгорнуті масові гоніння на місцеві прислівники в ім'я торжества уніфікованої мови. Але й у наш час, уже в 1994 р. французький уряд уводить закони, що забороняють надмірне використання іноземних термінів або виражень, їхнє введення, якщо існує французьке слово, що має той же зміст. Аналогічні вимоги висувають багато національних рухів в інших країнах, що домагаються консолідації своїх націй. 

.:· Самые важные учебники и рефераты про ИСТОРИЮ УКРАИНЫ (с)
Даты, хронология событий, рефераты по истории Украины, учебник по историй украины, Сайт про историю Украины