розростання міжусобиць і внутрішніх конфліктів

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ [UA]| ИСТОРИЯ УКРАИНЫ [RU
БИОГРАФИИ




COUNT





 

Механізми, що стримують розростання міжусобиць і внутрішніх конфліктів

Проте, у кожних зрілих націях існують механізми, що стримують надмірне розростання міжусобиць і внутрішніх конфліктів. Таку роль виконують як економічні механізми (ринок), так і політичні (держава). Одне добре відомо, що й ринок, і держава можуть виявитися зброєю в руках істиною нації, її панівного класу або територіального регіону. У цих випадках залишається діючої стримуюча й об'єднуюча роль культури - духовної й світської. 

В історії й сучасності добре відомі стани, коли саме культура виявлялася “слабкою ланкою” і розмежування по культурній ознаці ставало в умовах слабості інших інтеграційних факторів силою, що приводить до розколу суспільства. Тоді виникали громадянські війни в Англії, Німеччині й Франції в XVII в., відбувався розпад Османської імперії й Австро-Угорщини на початку ХХ в., розгорілася громадянська війна в Російській імперії, що розпалася, а наприкінці ХХ в. - розпад Радянського Союзу, Югославії, Чехословаччини. 

І навпаки, культурна єдність, що відчувається різними територіями Німеччини, що залишилася роз'єднаної по рішеннях Віденського конгресу в 1815 р., сприяло політиці її об'єднання, що завершилося в 1866 р., а й 1870 р. завершилося об'єднання Італії. Результатом другої світової війни став поділ Німеччини, але наприкінці цього століття країна знову возз'єдналася під впливом культурних факторів на додаток до економічного. 

Національна єдність Німеччини затверджувалося через складні процеси культурної й політичної інтеграції, проходячи через етапи войовничого самоствердження, що виразилося в апології переваги “німецького духу” над культурою інших народів, що сприяло активному залученню Німеччини в першу світову війну, а потім привело до твердження крайньої форми агресивного націоналізму в расистській формі в період нацистського режиму, що закінчився військовим розгромом Німеччини. 

Неможливість затвердити безперечну детермінованість національної ідентичності тим або іншому факторові змусила прийняти більше диалектичную формулу: націоналізм формується в результаті взаємодії в ситуації боротьби проти гноблення, що відчувається, або залежності. Тим самим як этничность, так і національна ідентичність ставали ситуаційно релятивним початком. Індивід або група можуть принуждаться до національності - границями, паспортом, офіційною мовою, визнаною релігією, системою впровадження лояльності, прийняття “клятв”, “присяги” і т.п. Ця система може бути спрямована на насильницьку дискримінацію частини свого населення, що тільки після таких мір “згадує”, що воно ставиться до євреїв, росіянином, осетинам, сербам або хорватам. 

Входження етносів у нації не означає засвоєння ними всієї національної культури. Вони лише частково сприймають духовну культуру націй, образуя свою субкультуру. Тільки за допомогою конкретного аналізу можна довідатися, які риси національної культури сприйняті субкультурою даного етносу і яким образом здійснюється інтеграція націй у цілому.

Спільність культури в рамках однієї націй

Проте, розходження між соціальними групами усередині однієї націй не поширюються на культурне надбання всіх націй. Спільність культури присутня в мові, а відповідно й у писемності, віруваннях, символіці, побутовій культурі, звичаях і т.д. Чимале значення має й межсоциальная дифузія культури - як у класових, так і в професійні або укладных аспектах, проникнення народної в аристократичну, міський у сільську, осілої в кочову, столичної в провінційну й навпаки. 

У міру соціального дозрівання суспільства в рамках національної культури відбувається формування таких форм суспільної регуляції свідомості, як право й мораль ( щовідрізняються від прийнятого звичаю), мистецтво й література (як самостійні сфери індивідуальної творчості). 

Національні культури також є специфічними культурними системами, що володіють відносною автономністю й автохтонностью (корінним походженням). Різні культури численних народів і національностей, мають у своїй основі єдиний загальнолюдський творчий початок. Вони відрізняються друг від друга за формою, що визначається особливостями історії конкретних народів, різними умовами, у яких відбувалося формування цих культур. Необхідно враховувати й ту обставину, що переважна більшість народів не існує в ізоляції, а активно взаємодіє з іншими народами. Тому багато національних культур, являють собою результат взаємодії декількох проживаючих (або проживавших раніше) поруч один з одним народів. Розвиток національних культур - важлива умова й передумова їхнього взаємозбагачення, але це не повинне вести до їхнього відділення друг від друга, а тим більше до проголошення їхньої винятковості. Не можна вишиковувати національні культури по ранжирі, розглядати культуру однієї націй як своєрідний еталон культури. Націоналістична зарозумілість гальмує розвиток будь-якої національної культури. Це особливо важливо, якщо врахувати посилення процесу інтернаціоналізації громадського життя, а, виходить, і необхідності участі в цьому процесі національних культур, кожна з яких містить у собі як своє національне, так і інтернаціональний зміст. Не применшуючи цінності й унікальності існування й розвитку національних культур, слід зазначити, що кожні нації вносить свій історичний внесок у світову культуру й у той же час черпає з комори світової культури. Магістральний шлях  розвитку світової культури пролягає аж ніяк не через відомість усього її багатства до деякого єдиного зразка, а через акумулювання всього кращого в багатствах культури всіх народів, збереження багатства різноманіття культур не тільки в пам'яті, але й у культурній практиці людства.

 

Регіональні особливості культури проявляються  не тільки в специфічних рисах культури окремих народів. Є певні істотні розходження між міською культурою й культурою села, культури великого міста й культури дрібних і середніх міст. Є підстави говорити про особливості культури в більших регіонах миру. Так Європа наголосила на розум, раціональне освоєння дійсності й використання його успіхів. Схід же донедавна більший упор робив на почуттєве сприйняття навколишнього світу, інтуїцію, самонавіяння. Зрозуміло, що все це більше ставиться до традиції. Сьогодні границя між культурами Заходу й Сходу вже ґрунтовно розмиті, обмін принципами, ідеями й духовними цінностями йде із все більшою інтенсивністю. Підбиваючи підсумок, можна сказати, що світова культура - явище досить складн і багатогранне, куди входять формаційні, регіональні, національні типи культур і величезне число субкультур, що існують як підсистеми в цих культурних типах.

.:· Самые важные учебники и рефераты про ИСТОРИЮ УКРАИНЫ (с)
Даты, хронология событий, рефераты по истории Украины, учебник по историй украины, Сайт про историю Украины